Нова українська музика: інтерв’ю з вокалісткою гурту Crossworlds Іриною Скрипниковою (ВІДЕО)

11.08.2015 19:29 | Теги: Искусство, Культура, Музыка

Вокалістка та композитор гурту Crossworlds Ірина Скрипникова родом із Чернівців. Навчалася на акторку, а зараз викладає в КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого «сценічну мову». Кілька років тому разом із композитором Олексієм Мікрюковим вони розпочали роботу над музичним проектом Crosswordls. Їхнє спілкування відбувалося лише в інтернеті, де музиканти обмінювалися записаними семплами, зводили треки і разом оформлювали завершені пісні.

Нещодавно у Дніпропетровську відбувся третій за весь час існування гурту виступ. У розмові з журналістом ІА «Відео Новини» Ірина розповіла, що таке Crossworlds (буквальний переклад «перетин світів»), невеличку історію гурту, його перспективи та про своє ставлення до тотальної вульгарності і засилля несмаку в межах українського часопростору.

Ваш гурт ще надзвичайно новий, та розкажіть усе ж про його історію і як він з’явився?
Цей проект виник спонтанно: через спільних друзів в інтернеті мене знайшов композитор Олексій Мікрюков і розповів про ідею писати разом. Він надіслав мені свою музику і запропонував щось наспівати. Я імпровізувала, записувала, щось вигадувала і зрештою надіслала йому. Олексій усе це обробив і «склеїв» так, як захотів.

До Crossworlds у мене були інші гурти, а цей на перший погляд видавався несерйозним. У ньому працював не мозок, а, скоріше, тільки серце, не було жодного натиску: просто музика, чиста імпровізація та відчуття. Але в певний момент назбиралося досить багато матеріалу й усі інші музичні проекти відійшли на другий план. Тоді я вирішила, що варто робити живі виступи.

Чому обрали таку назву? Що за «перетин світів»?
Чому «світи»? Мабуть, тому що поєднуються певні мотиви різних країн. Мені здається, що на даному етапі в нашій творчості дуже щільно переплітається індійська культура, арабська і українська. Вони змішуються, і мені це подобається. Думаю, далі додати китайської та японської, хочеться рухатися туди.

А для чого Ви називаєте україномовні пісні англійською?
Деякі пісні Олексій називає сам, а деякі я. Я ніколи особливо не замислювалась про те, чому ми перекладаємо назви, так якось виходило автоматично. Але Олексій співпрацює з багатьма музикантами світу: це може бути саксофоніст із Каліфорнії, це може бути співачка з Іспанії і так далі; а англійську мову розуміють всюди. Навіть зараз, коли ми робимо проект в Україні, ті люди, які з ним співпрацюють, швидко розуміють, про що мова і що ми робимо. Тому ось такий «перетин світів».

Я думав, що називати англійською мовою гурт і пісні, - це своєрідний PR з розрахунком вийти на західний ринок. Якось працювали вже в цьому напрямку?
Треба, все ж, на своїй землі трішки побути, підзарядитися. Хоча в Україні і не дуже люблять своїх: тільки коли ти вже десь пролунав, то можеш приїжджати сюди і здобути певний рівень популярності. Такий у нас закон, так складається. На жаль, просто так за гарну музику тебе не сприйматимуть.

Я за фахом акторка і з досвіду театру можу розповісти, що коли ми граємо, то постійно чуємо, що треба орієнтуватися на глядача; що комедію можна ставити, а драму – ні. Але ж це ніби певна місія мистецтва – виховувати. Однак із власного досвіду скажу, що на «Царя Едіпа» не приходять, а приходять на якусь чорну комедію нижче поясу. Це факт. Не знаю, що й сказати… Треба хитро якось робити: давати рекламу, робити хороший продукт, бо орієнтуватися на попит не зовсім доречно.

Є багато дуже цікавих українських гуртів, але вони не лунають на радіо, вони не лунають у хороших клубах. І разом з тим вони відомі за кордоном. Молодь знає про них, але для загалу такі гурти лишаються недоступні: мабуть, варто виховувати смаки організаторів заходів.

А як Ви оцінюєте рівень розвитку естетичних смаків в Україні?
Це третій концерт в цьому проекті лише, але коли я приходила чи надсилала музику в якісь клуби, то мені завжди казали: «це не наш формат, вибачте». Разом з тим, мені здається, що молодь зараз дуже прогресивна, молодь слухає дуже хорошу музику. Я викладаю в театральній студії, і вік дітей старшої групи 13-16 років. Вони слухають надзвичайно класну музику, і я просто в захваті, коли вони мені її надсилають: це круто, це цікаво.

У вас нещодавно з’явився альбом, який можна навіть купити за 10 доларів. Які успіхи з ним? Чи пропонували якісь лейбли його випустити?
Ну поки що ще ніхто не завантажив за гроші. Тим паче, там можна кожен трек окремо завантажувати безкоштовно, а платити треба лише за весь альбом одразу.

Ми показували деяким лейблам свою музику, всі сказали, що це неформат і «спасибо, до свиданья». Відгукнулися лише із Москви та запропонували видати певну кількість дисків десь наприкінці серпня в Росії. Чомусь україномовний альбом з етнічними українськими текстами і мелодіями хочуть там. Це дуже дивно.

Звідки з’явився інтерес до українських етнічних мотивів? Зокрема, до свята Івана Купала.
До речі, Івана Купала – це була взагалі друга наша композиція. Олексій надіслав мені музику і просто сказав: «це Івана Купала». Я її отримала і зробила. Але справа не лише у святі: коли розслабляєшся, то приходить якась правда. Коли ти починаєш в музиці розчинятися, тоді виходить щось справжнє. Я навіть не думала, чи це українські мотиви, чи ще якісь. Просто так складається. Це якийсь зв’язок, мабуть, із космосом, з землею, з тими піснями, які мама співала, з тим, що виходить з глибокої пам’яті дитинства.

Насправді у мене є проблема з текстами, я не поет. Як музикант я собі довіряю, а як поет – ні. А українські народні пісні – це така штука «що бачу, те співаю». Ну ось «сонечко встає», «пташечка співає», «дівчина стрибає» - і маєш уже пісеньку. І це все так лягає гармонійно, все так гарно: і природа, і атмосфера. Все звучить напрочуд легко та колоритно. Гадаю, це закладено в нашій природі, зокрема, тими ж таки колисковими. Тому багато наших пісень схожі на колискові, хоча вони так не задумуються: напевно це бере початок із тих старих колись почутих пісень.

Над чим зараз працюєте? Які плани на майбутнє?
Я нещодавно вирішила співати «русалчиною мовою», названою мовою. Це моя особиста вигадка. Мені здається, це мова, яка є в кожного. Мабуть, це мова самотності. Є пісня – це плач русалки під водою. Це звуки, які я повністю розумію і можу повторити, де я відчуваю все – це зафіксована мова, не тарабарщина. Хоч там немає чіткої системи, я чуттєво запам’ятовую слова та широкі емоційні сфери. Це як ієрогліфи – коли багато слів в одному знакові. Так і тут: багато слів в одному звуці.

Спілкувався Тарас Лазер